Віщий співець Боян у «Слов о полку Ігоревім» названий «соловієм старого часу». Про те, що соловей здавна вважався символом співучості та красномовства, свідчить ім’я новгородського жерця Богомила, який "сладкоречия ради наречен Соловей» (Іоакимивський літопис).

Соловей – провісник Богині Весни: його спів (давньоруське щекот) завжди сприймається як щасливий Божий знак, а відсутність співу солов’я свідчить про передчуття біди.

Шевченкове «соловейко в темнім гаї сонце зустрічає» має глибинну народно-світоглядну основу, яка пов’язує солов’я з сонячним Божеством. Соловей називається «птицею рахманнною» (від рахманів, брахманів), тобто птахом жрецької верстви, «Божою», «святою пташкою». Усі слов’янські народи шанували солов’я, весняними вечорами виходили на вулиці, в садочки, щоб послухати спів цього улюбленця Богинь Лади і Лелі, співця любові і щастя.

В Україні соловейко починає співати на початку травня, коли розцвітають сади. Про це в народі кажуть, що він починає співати, «як нап’ється води з березового листя».

Ластівка

Ластівка сільська — невеликий птах ряду горобцеподібних, найпоширеніший вид ластівок у світі.Відрізняється від інших - довгим хвостом з глибоким розрізом у формі вилки та вигнутими гострими крилами.Зовнішній вигляд: Верхня сторона ультрамариново-синя, черевце біле або рудувате, надхвістя

---

Загалом у слов’ян ластівка символізує жіноче начало, особливо дівчину. Так, у фольклорі часто дівоча краса порівнюється з ластівкою: „Ой у нашій стороні красні дівки, як ластівки. А тут – як ворони”. Ластівки, за повір’ями, можуть магічно впливати на красу. Тому, коли дівчина навесні вперше побачить ластівку, віддає їй „веснянки” і просить у ластівки „білянки” (щоб було біле лице). Недаремно темні плями на обличчі мають назву „ластовиння”.

Легенда.Жили на Росі, в самісінькому гирлі її двоє молодят – Мил і Лепа. Гарні були такі, що на їхнє весілля всі Боги злетілися з Вирію.

Нерозлийводою їх називали, бо скрізь вони ходили разом, Мил і Лепа. Навіть на полювання. Меткі в стрільбі з лука обоє. Прудконогі – лише Стрибог міг їх наздогнати під час бігу.

Звагою палали їхні очі. І невимовно палкою любов’ю одне одного. Серця мали добрі і ласкаві: свою здобич вони віддавали найперше старим і немічним людям. Їх любили небо і земля, води й ліси, люди й Боги. Сам Троян, Бог-місяць, Бог-тесля, збудував їм оселю там, де нині Хрещатик біліє біля гирла Росі. Сам громовержець просив Мила полювати в Перуновій пущі лютих вепрів, яких розвелось багато і які підривали коріння дубів. І Мил ходив до Перунів. Сам. Без чарівної Лепи, бо в Перунову пущу жінкам ходу не було – громовержець уникав жіночої статі. Тож збирається Мил на полювання в Перуни, а Лепа місця не знаходить. Гайне хоч назирці за своїм коханим. Тоді він побачить, заверне її: не можна гнівити Перуна! Та одного разу невгамовна Лепа таки непомітно прийшла назирці. Та й заклякла за кущем папороті. Бачить, аж страшнющий вепр – як гора! – рохкає і риє замлю, коріння дуба вивертаючи.

Кинув у нього дротик Мил і завмер з мечем під дубом.

Заревів поранений сікач, аж листя посипалося з дерев. Помчав на Мила, наставивши ікла.

Завмерла Лепа. І коли кабан ось-ось мав уже прохромити коханого, вона скрикнула. Мил вчасно відскочив, і сікач загородив свої гострі ікла в дуба. мил блискавичним і могутнім ударом гострого меча відтяв звірові голову.

Бризнула кров на груди мисливцеві.

"Коханий мій, ти живий!” – підбігла Лепа й припала до закривавлених грудей Мила.

"Пташечко ти моя!” – скрикнув схвильований Мил.

Поцілувалися моллодята і… пташками стали. Бо уздрів їх Перун і розгнівався, що жінка ступила в його пущу.

Полетіли Мил і Лепа у світ гострокрилими красивими пташками, що їх роси ластівками нарекли.

Понесли тії пташки червоні мітки на грудях від крові мила і Лепи.

Гнізда в’ють ластівки на людських оселях, бо люди ж – їхні родичі.

І зустрічають росів з далеких походів щебетом. Так само супроводжують душі померлих у Вирій.

Журавель

Журавель-голінастий болотний птах, на символічне значення якої впливають: довгий дзьоб, невтомність в польоті (далекі сезонні перельоти), організованість зграї, обережність (очі птахи мають огляд на всі 360 градусів).
 ЖУРАВЕЛЬ - названий «Божою птицею» або «птахом Сонця». Журавлині відльоти у вирій особливі. І не лише формою польоту - відомим журавлиним ключем або клином, а й самим змістом та метою осінніх та весняних перельотів.Відлітають журавлі у вирій останніми , символізуючи про настання осінніх та зимніх холодів, а повертаютчись звирію, вони першими сповещають про прихід весні.

Також журавель є символом довголіття і журби за рідним краєм.
Журавель є державним(національним) символом у багатьох країнах.Ось основні значення які він символізує :
    * Сонце, світло, схід, день;
    * Весна, оновлення, дощ;
    * Любов, радість життя, плодючість;
    * Безсмертя, довговічність;
    * Мандрівка,піднесення, піднесеність, благородство,
    * Добродушність, лояльність, відкритість, дружелюбність, добропорядність, щастя;
    * Манери, витонченість, елегантність;
    * Інтелігентність, тямущість, догадливість;
    * Алфавіт, поезія, танець;
    * Балакучість, галасливість, мінливість;
    * Скупість, дурість, снобізм;
    * Незграбність, безладно, нескладність;
    * швидкість;
    * Піднесена душа, доброчесність, набожність, милосердя, вірність, старанність, чистота.

Чи давно то було — не знаю, в якому селі — не вгадаю, а виростала у жінки-вдовиці дочка-єдиначка. Гарна-прегарна, як ружа розквітала. Хоч і нелегко жилося обом, та на долю не нарікали, ще й біднішим помагали. Ні один жебрак не вертав від них порожно. Обдаровували кого сухарем, кого грошем, кого пирогом, кого розсолом чи маслянкою.


Мати знається на зіллі, людям помагає, хворобу ізціляє. Дочка цілі дні в садочку сорочку вишиває. Прийшла пора повeсні Ксеню віддавати, сватам добрим рушники, хліб-сіль подавати.

Та вертають назад свати без згоди. Але ніxтo не обмовить дівчину злим словом. Бо всіx приймала, як гостей чесних, страву підносила найліпшу. А на очах сльози, бо милого з походу виглядала. Вгощалися старости щиро і просили Ксеню заспівати. Як то співала дівчина!

   "Ой поїхав мій миленький на війну.

  І поміг тут вітep чесній молодій дівчині. Буть тобі довіку, дівчино, сиротою-пташиною. В ту мить Ксеня, дівчина гожа, Зозулею стала. На могилі на високій сльози проливала. Так і літає, сердешна, сиротою по лісах, по гаях. Лічить людям роки на щастя, якого сама не зазнала. Нагляне порожне гніздечко, впурхне і згубить яєчко. Бо знає свою долю. Мусить лишити по собі дитя, яке в гopі щоденнім оплакувати буде загиблих і рахувати щасливий вік живим:                                                                                   

      Зозюля як символ

                  Вірш про зозулю