Козаки

Безмежний степ у високих травах. Ревіння дніпрових порогів. І тупіт копит, що відлунює аж у високих небесах. І плач дітей, жінок, і рев худоби. Вершники в острішкуватих шапках, на низеньких прудких конях женуть натовп людей і стадо корів. Вони нікого не бояться, вони тут господарі. Виловлюють на Україні все живе й женуть на Крим.

І раптом ніби з самого неба падає на степ могутній, мов грім, свист, — аж трави обізвалися сухим шелестом і сполохано побігли в усі боки. І загула, задвигтіла від бухкання копит земля.

Виринули з-за далекого обрію вершники й швидко наближаються.

Озирнулися розгублено татари. Хто посмів їх переслідувати? Литвини чи поляки? А погоня вже зовсім близько.

І татарам уже добре видно вусатих людей, у яких на майже виголених головах в’юняться від вітру жмути волосся. Пізніше татари взнають, що то — оселедці, неодмінна ознака особливого стану людей, званих українськими козаками.

Отже, і не литвини, і не поляки. Козаки. Гостро зблиснули їхні шаблі, почалася січа. Покидають здобич і безладно втікають ординці. Татарські бранці ніяк не можуть повірити, що їх врятовано. Обливаючись сльозами, дякують козакам. А ті спішилися, відпустили коней пастися. Позапалювали люльки і вже правлять раду, як ударити на Крим, щоб провчити ординців, аби знали, як на Україну ходити та людей ловити.

Було це наприкінці XV століття. Литовське князівство, до складу якого входили українські землі, анітрохи не клопоталося їхньою обороною від орди, а навіть навпаки — запобігало перед нею і задобрювало її. Біда змусила людність цього краю взятися за зброю.

Так у степах біля Дніпра-Славути і виникли перші загони козаків для відсічі ворогові.

В історичній літературі існує чимало версій походження слова «козак». Один із польських авторів виводив це найменування од якогось легендарного ватажка, що в давні часи успішно боровся з татарами; звати його буцімто було Козак. Інший — теж польський учений — пояснював походження цього слова від «коза»; козаки, мовляв, були прудкими і витривалими, як кози. Були версії, згідно з якими козаки — не українці, а нащадки відомих у часи Київської Русі войовничих племен хозарів. Турецькою мовою слово «козак» означає волоцюга, забіяка, розбійник. Очевидно, саме звідти воно й прийшло на Україну. Певно, не самі собі придумали наймення захисники нашого краю, а одержали його від ворога, і воно тут прижилося, зовсім утративши негативний відтінок.

Бо козак на Україні став синонімом лицарської доблесті й високого благородства.

Відомий український історик Дмитро Яворницький писав: «Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом були характерними типами свого народу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно; вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором... Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж вдома».

Сміливі й волелюбні козаки стали гордістю України. Не випадково всі відомі повстання проти соціальної несправедливості пов’язані саме з козацтвом, яке стало захисником і оборонцем усього народу.

На кінець XV століття біля дніпровських порогів зібралося з усіх усюд України чимало козацького люду, який став вести прикордонну службу. Більшість їхнього часу минала в походах і боях. Тому воєнне мистецтво козаків завжди було на високому рівні. Окрім блискучої виучки, їхніми постійними супутниками на ратних дорогах були дотепні вигадки. Скажімо, вони вміли перебувати по кілька годин під водою, дихаючи через очеретини. На березі річки міг стояти ворожий табір, а в річці сиділи, чекаючи темряви, козаки. Наступала ніч, вони виходили з води й кидалися на ворога...

Багато уваги віддавали козаки сторожовим службам. На високому кургані в степу стояли на чатах, пильно вдивляючись удалину, молоді зіркоокі вартові. Забачивши десь ворога, вони швидко запалювали в котлі смолу. Стовп чорного диму здіймався до неба. Помітивши його, запалювала смолу сторожа з. іншого кургану. І коли в українських степах з’являлася орда, чорні димові стовпи застеляли увесь простір, аж до самих дніпрових порогів. Важко було заскочити козаків зненацька.

За лічені хвилини вміли вони зробити неприступну фортецю зі свого табору. Місце, де вони зупинялися, оточували возами й міцно зв’язували їх між собою. Далі викопувався глибокий рів і насипався вал. Ворожа кіннота вже не могла ніяким способом увірватися в табір. Ховаючись за прикриттям, козаки вели прицільний вогонь по нападниках. Відомо багато випадків, коли вони тижнями висиджували у цих своєрідних фортецях і ворог не міг нічого з ними вдіяти.

Багато іноземців залишили свої захоплені спогади про ратне мистецтво запорожців. Є там чимало схвильованих слів і про козацьких гармашів, що просто вражали влучністю пострілів, і про інженерів-фортифікаторів, які значно випередили свій час у будівництві споруд, і про мореплавців, котрі на своїх легких човнах, званих чайками, добиралися до берегів Туреччини, вступали в бій з великими галерами і брали їх на абордаж...

Козацтво — дивовижне явище у всій світовій історії. Народ, який не мав своєї державності, створив регулярні збройні сили, які є неодмінною її ознакою.

Урок життя Григорія Сковороди

Російська імператриця Катерина II любила удавати з себе покровительку філософів, підкреслювала свою наближеність до них. 1787 року, подорожуючи по Україні, вона зачула про видатного сучасного філософа Григорія Сковороду і здивувалася: «Чому я не знала про нього раніше? Чому він не охоплений моєю увагою і милістю?» Негайно ж звеліла розшукати Сковороду і переказати йому повеління, аби переселився до столиці Росії, щоб вона завжди могла, коли їй забажається, з ним зустрітися й поговорити. Але ніхто не знав, де шукати філософа, бо в нього не було місця постійного проживання. Розпочалися гарячковиті пошуки. Вірнопіддані імператриці мусили вдовольняти кожну її забаганку, оскільки не раз переконувалися, який великий гнів може впасти їм на голову, коли не виявлять належної запопадливості.

Так самовіддано в державі розшукували тільки небезпечних злочинців. З Харкова, де зупинилася з усім своїм супроводом імператриця, в усі кінці Слобожанщини полетіли вершники. І ось один з них на змиленому коні зупинився на околиці села Гусинці. При дорозі сидів чоловік, якого назвали філософом. Він грав на сопілці, а поблизу безтурботно пощипувала соковиту траву вівця, яка, звичайно ж, анітрохи не підозрювала, що за знаменита особа її пастух, котрого жде в столицю імперії сама цариця. Посланець переказав Сковороді волю Катерини. Філософ вислухав уважно і нічого не відповів. Зате заграв на сопілці веселу мелодію. Розгублений посланець мусив вислухати її до кінця. Потім філософ здивував його такими словами: «Скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Так і поїхав верхівець ні з чим.

Вельможам важко було зрозуміти поведінку Сковороди. Як це людина може відмовитися від теплого місця під сонцем, від благ і почестей? Очевидно, він видавався їм просто диваком, людиною не від світу сього, якими завжди видавалися всі великі філософи тим, хто не годен осягнути того, що на світі є не тільки матеріальні цінності.

Григорій Сковорода вийшов з козацького роду, що жив у селі Чорнухи на Полтавщині. В дев’ять літ лишився круглим сиротою. Здібного хлопчину, що складав пісні й вірші, взяв до себе старий чернець, ім’я якого нам лишилося невідоме. Він був людиною надзвичайно освіченою (можна припустити, що чернець — випускник Києво-Могилянської академії) і всі свої знання передавав жадібному до науки хлопцеві.

Двадцятидвохлітнім юнаком Сковорода приїздить до Києва для навчання в академії. Тут він, за словами біографів, з першого ж разу звернув на себе увагу диригента півчої капели і негайно був прийнятий до хору, який славився на всю Російську імперію. Йому пророкували кар’єру видатного співака. В Києві набирали юнаків для придворної капели імператриці Єлизавети. Сковороду зарахували туди найпершим, але він рішуче прохав дозволити йому лишитися в академії.

Через рік по тому Сковороду було введено до складу так званої Токайської комісії, що від’їздила в торгових справах за кордон. Офіційно Сковорода їхав за кордон як перекладач. Будапешт, Братислава, Прага, Відень, Галле... П’ять років перебування в європейських країнах. Не переобтяжений особливими обов’язками в комісії, Сковорода сповна використовує цей час для навчання й зустрічей з видатними людьми. Збереглися свідчення, що йому пропонували викладати в кількох університетах Європи, але він відмовився від цієї честі, бо не уявляв свого життя поза Україною.

Після повернення з-за кордону Сковорода відразу ж помандрував до рідних Чорнух, хоч нікого з рідних там у нього не було. Прийшов на сільський цвинтар, посидів на могилі батьків і рушив світ за очі. Не відав, куди прийде і що його чекає завтра. Але нітрохи не тривожився тим, бо вважав, що не це головне в житті філософа. Ніколи не мав свого дому, свого майна. Якось хтось із можновладців дорікнув йому, чому він зовсім не клопочеться тим, щоб мати щось у своїй власності. Адже людині з такими знаннями й такою славою це зовсім не важко. Для історії збереглася відповідь Сковороди: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за здатність дійової особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений...»

Його колишні колеги по академії, що стали ченцями Києво-Печерської лаври, закликали: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята церква прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі». Але Сковорода відповів, що не може собі дозволити затулити ризою своє серце від світу.

І, мабуть, жодного разу не зрадив він обраній у житті ролі. Відомо, що навіть велике кохання, яке несподівано прийшло в його життя, не змогло переінакшити філософа. Так, Сковорода пішов під церковний вінець, щоб об’єднати свою долю з дівчиною, яку палко покохав. Однак в останню мить, збагнувши, що в такий спосіб зраджує свідомо обрану роль у світі, утікає з церкви. Потім пояснив коханій причини такого вчинку, попрохав не тримати на нього в серці зла. До того ж чесно зізнався дівчині, що для неї життя з ним не було б щасливим, оскільки не уявляє себе біля родинного вогнища.

Він прагнув свободи і прагнув нікого в житті не обтяжувати собою. І в цьому розумінні разючий ось такий факт останнього дня перебування Сковороди на цьому світі. За свідченнями сучасників, він був веселим і балакучим, обідав з друзями, читав їм свої твори. А по обіді вийшов з хати й став копати собі могилу. Скінчивши ту роботу, зайшов до кімнати, переодягся в чисту білизну, підклав під голову торбинку зі своїми немудрими пожитками й рукописами й ліг на лавці, щоб уже ніколи не встати. Кончина справді достойна імені великого філософа і його моральних настанов.

Так, Сковорода в своєму щоденному житті втікав од світу, ревно беріг свою внутрішню свободу. В такий спосіб утверджував себе як людину, що живе за вимогами й правилами своєї філософії. Але все його складне для розуміння існування має одне просте пояснення: навчительство людей, навчительство свого народу. Позиція Григорія Сковороди і вся життєва поведінка філософа продиктовані його Глибоко патріотичними переконаннями, відлуння яких вчуваємо в ось цих словах: «Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно до того, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою головою... Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним... Чи ти лях? Ляхом будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму образі, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду...» До речі, прозираючи в далеке майбутнє, Сковорода писав про те, якою він бачить Україну, писав про неї, про «...нових людей, нове творіння і нову славу».

Його не стало 29 жовтня 1794 року.

Але, крім філософії, літературних творів і музики Сковороди, лишився нам і урок цього рідкісного життя.

Урок того, як можна бути вільним серед неволі і святим посеред пекла.

Чумацькі шляхи

Коли в українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися в далеку дорогу чумаки. Минали останні дні перед виходом валок із сіл, і ось уже випливали величезні вози, звані мажами й мажарами, у неблизьку подорож.

Проводжали чумаків урочисто, всім селом. Співали пісень, виголошували напуття, а сивий, статечний, найшанованіший у громаді чоловік благословляв їх перед нелегкою, сповненою небезпек дорогою.

Отаман востаннє оглядав своїх побратимів. Зібралися тут найсміливіші, найдужчі, найвитриваліші... Всі вони справді можуть покластися один на одного в найбільшій скруті. Адже дорога важка, далека. Можуть і нападники підстерегти. Тоді чумакам доведеться відкласти батоги й узятися за пістолі, рушниці та шаблі, щоби не дати себе пограбувати, щоб дорогоцінна сіль припливла білою валкою аж із Криму чи Карпат до рідного села.

їх палить немилосердне сонце, січуть дощі, періщать вітри, а вони тихо просуваються українськими степами. Скриплять вози, ремиґають воли, минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні, мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода. І хвороби їх скошували, і кулі ворожі. Тому так часто в їхніх піснях ідеться про смерть чумака далеко від рідної хати:

Та забіліли сніги,

Забіліли білі,

Ще й дібровонька.

Та заболіло тіло,

Бурлацькеє біле,

Ще й головонька.

Та ніхто не заплаче

По білому тілу,

По бурлацькому.

Ні отець, ані мати,

Ні брат, ні сестриця,

Ні жона його.

А що тільки заплаче

По білому тілу

Товариш його.

«Та прости, прощай, брате,

Вірний товаришу,

Може, я й умру.

То зроби мені, брате,

Вірний товаришу,

З клен-дерева труну»

Та забіліли сніги,

Забіліли білі,

Ще й дібровонька...

Не тільки в Криму чи в Карпатах зустрічали наших чумаків. Часом заходили вони й на Дон, де навантажували мажі й мажари рибою і везли її в свої краї. Бували й у різних європейських містах на ярмарках, скуповували весь необхідний для України крам. Отож чумацтво — не лише соляний промисел, а широка торгівля, здебільшого в міжнародних масштабах.

Мало хто знає, що чумацтво виникло ще в далекі часи Київської Русі, бо вже тоді з її земель вирушали в далекі мандри валки хоробрих і кмітливих людей. Саме тоді й було прокладено їхній основний маршрут, що називався Великим Чумацьким Шляхом, який подекуди перетинався зі знаменитим, знаним із давніх літописів «шляхом з варяг у греки». Але справжнього розмаху цей промисел набирає на Україні з кінця XV століття. Щоб уявити весь масштаб чумацтва, досить навести хоча б такі цифри: за один сезон ці люди перевозили кілька мільйонів пудів риби й солі.

Закінчувався сезон, поверталися додому вкрай стомлені і виснажені дорогами чумацькі валки і, як козацькі дружини після бойового походу, недораховувалися багатьох поміж себе. Матері й дружини оплакували загиблих, сиротіли дрібні діти. Таке небезпечне було це ремесло. Не кожен зважувався на нього. Тільки люди з козацьким духом.

Давно відійшло в минуле чумацтво, полишивши нам після себе народні пісні, легенди й перекази про ті далекі нелегкі часи. А ще полишило слід у високих небесах. Безмісячної ночі там можна бачити світлу туманну смугу, зіткану з незліченної кількості зір. Астрономи називають її Молочним Шляхом. А на Україні вона з давніх-давен відома під назвою Чумацького Шляху.

Що розповів Європі Боплан

1630 року приїхав до Польщі французький інженер Гійом Левассер де Боплан. Під його керівництвом споруджувалися фортеці, замки, палаци. Спостережливий, освічений і літературно обдарований француз довго жив на Україні, склав багато карт її земель і вславився на всю Європу своєю книгою «Опис України». Вона була перекладена багатьма мовами, її читали в різних країнах. На час появи першого видання «Опису України» Європа вже почула, що в козацькому краю спалахнула велика війна проти польської шляхти. Це й пробудило велике зацікавлення книгою Боплана. Адже багатьом хотілося знати, що за народ українці, за що вони борються з

Польщею. В усі наступні століття «Опис України» читало багато зарубіжних письменників, які в своїй творчості зверталися до тем з українського життя. Насичена багатющим фактичним матеріалом, праця Боплана давала їм багато цінних _ відомостей про Україну. Вона й сьогодні не втратила свого пізнавального значення і є однією з найважливіших книг іноземних авторів про людей, події, побут і звичаї козацької давнини в нашому краю.

З «Опису України» видно, що французький автор писав не тільки про те, що бачив сам, а й вивчав історію українського народу, бо він охоче вдається до різних історичних екскурсів, сягає часів Київської Русі. От характерний тому приклад: «Київ, званий колись Кісовією, був одним із найдавніших міст Європи; ще нині це засвідчують пам’ятки старовини, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни його храмів, численні стародавні гробниці колишніх князів...» Ось так Боплан скрізь описує сліди минулого в сучасному, звертає увагу читача на все, що збереглося в нашому краю від далекої давнини.

Та найдокладніше він говорить, звичайно, про те, що бачив сам. Іноземні автори часто називали Україну землею козаків. Не виняток серед них і Боплан. Зрештою, його й самого найбільше цікавило козацтво, що зажило в Європі слави доблесного лицарства, і французький автор багато уваги в «Описі України» відводить саме йому. Він підкреслював таку подробицю: «Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

Хоч Боплан і перебував на службі в шляхетської Польщі, з якою часто воювали козаки, однак про них він здебільшого пише з повагою і захопленням: «У них немає нічого простацького, крім одягу. Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають. Таким чином, рідко коли минає сім чи вісім років, щоб вони не бунтували чи не піднімали повстання проти панів».

Точними деталями окреслює автор «Опису України» колективний портрет запорожців: «Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать...»

Докладно розповідає Боплан і про ратне мистецтво козаків, про те, як вони збираються в морський похід до Туреччини, будують свої легендарні чайки, яку тактику обирають.

Бопланові читачі дізналися з його книги й про географічні особливості України, її клімат, флору і фауну. Й особливо докладно він описав Дніпро, до якого горнулося населення української землі і з яким було нерозривно пов’язане козацтво. Тут — і пороги, і острови, і легенди... Ось, наприклад, добре відомий кожному, хто цікавиться історією козацтва, острів Чортомлик, оточений незліченною кількістю маленьких острівців. Це, пише Боплан, особливе місце. «Саме в цьому хаотичному місці козаки мають своє пристановище, яке зветься Військова Скарбниця. Всі ці острови навесні затоплюються водою, і лише та частина, де руїни, лишається сухою... Саме тут є місце, де нічого не могли б вдіяти і всі турецькі сили. Не одна їхня галера тут загинула, коли переслідувала козаків, що поверталися з чорноморського походу. Запливши в ті лабіринти, вони не могли знайти дорогу назад, а козаки завдавали їм доброго прочухана, стріляючи в них з очерету...»

Боплан розповідає, що козаки часто переховують під водою захоплені в турків гармати, а коли виникає потреба, дістають їх звідти й збільшують свою артилерію. Під водою, за його ж словами, переховують вони й великі скарби.

У книжці француза кожен знаходив для себе щось цікаве: історики — дорогоцінний матеріал про далеке минуле українського народу, географи — докладні описи й карти різних місцевостей нашого краю, етнографи — описи побуту й звичаїв його людності. Навіть кулінарні спеціалісти могли відшукати для себе відомості, які страви й у який спосіб готують українці.

Книжка Боплана допомагала Європі краще узнати Україну і її людей, а особливо ж — козацтво. Значення її на той час просто важко переоцінити. Та й сьогодні «Опис України» з цікавістю прочитає й українець, дізнавшись з книги багато того, чого він не знає.

Світ дізнається про Русь

У ті далекі часи служба інформації між народами і державами, звичайно ж, була на дуже низькому рівні. Ні радіо, ні телебачення, ні газет, ні високих швидкостей тоді не було.

Повільно скрипіли гусячі пера. Схилялися над пергаментом літописці-самітники в монаших келіях, ретельно записували, які події і коли відбулися в їхніх землях. Скакали на конях гінці від імператорів та князів у далекі краї, щоб сповістити тамтешній люд про похід на ворога чи про нові закони в державі. Новини ті з великим запізненням добувалися до людей, а до багатьох і взагалі не доходили. Кожна велика держава жила мовби на іншій планеті, куди лише вряди-годи з’являлися посланці інших світів. Вони привозили з собою дивні звістки про те, що десь далеко є велика й міцна держава, що в ній об’єдналися в одне різні племена, що там багато різних воїнів і що в тих краях процвітають ремесла, що скоро сюди приїдуть купці і навезуть силу-силенну товарів, яких тут досі не знали і не бачили... Отака тоді була служба інформації. Мов старі немічні черепахи, повзли по землі новини і доки доповзали до далеких країв, то робилися ще старішими за тих черепах. Вони, як то кажуть у таких випадках, обростали довжелезними бородами. Минали подекуди цілі роки, доки люди дізнавалися про те, що треба було знати негайно.

Коли в середині дев’ятого століття в морі поблизу столиці могутньої Візантії Цареграда з’явилася величезна ескадра руських суден, візантійці, як свідчать історики, вже добре знали, з яких земель прибули ті кораблі і що за люди там живуть. їм зоставалося лише зрозуміти одне: якщо Русь виставила стільки воїнів і в неї такий гігантський флот, значить вона — справді могутня держава.

Не вперше прийшли до стін візантійської столиці наші далекі пращури. Ще на два століття раніше вони разом з іншими племенами неслов’янського походження вдиралися на територію Візантії і навіть брали в облогу Константинополь. Ще в часи правління імператора Юстиніана (воно припадає на 527-565-й роки) Візантія і Русь контактували між собою. Аби задобрити слов’янських князів і підкреслити свої миролюбні наміри, Юстиніан посилав їм час від часу коштовні подарунки. І це була своєрідна дипломатія, спрямована на те, щоб утримати слов’ян від нападу на візантійські території. Тоді ж на Русі з’являються й посли Юстиніана, які запрошували слов’янських воїнів служити у візантійській армії. В цареградських хроніках збереглися навіть імена тих, хто зохотився на цю пропозицію і відзначився подвигами під час служби у візантійських військах. Так, наприклад, згадується чоловік на ім’я Хільбудій, очевидно, один із воєначальників, бо він став наближеним до імператорського дому і мав репутацію людини винятково хороброї, чесної і незажерливої (останнє — доволі рідкісне явище з-поміж візантійських полководців). Як пише історик Візантії Прокопій Кесарійський, є дві версії подальшої долі цього хороброго анта (так у багатьох тодішніх зарубіжних джерелах називали слов’ян). Згідно з першою, він загинув у боях. Друга версія подає все так, буцімто Хільбудій після закінчення строку служби повернувся додому.

Згадується у візантійських джерелах ім’я руського князя Бравлина, який здійснив успішний похід на місто Сурож (нинішній Судак), що належало Візантії. Потім виринають імена київських князів Аскольда і Діра, які вели війни з Візантійською державою.

Важко сьогодні точно визначити, коли в тій же Візантії або в котрійсь з інших країн уперше дізналися про слов’ян, про Русь, але достеменно відомо, що вже в п’ятому і восьмому століттях Русь стала добре відомою і серед ближчих до неї, і серед дальніх держав. І не тільки завдяки походам та війнам руських князів, а й завдяки своїм широким торговельним зв’язкам, її купці постійно бували і в Хозарії, і в Болгарії, і в Ірані, і на Кавказі, і поміж народів Середньої Азії. Частими гостями вже в ті далекі часи стають у руських містах і чужоземні купці. А ще раніше тісними зв’язками поєдналася Русь із далекими північними народами, яких слов’яни називали варягами. Багато варягів служило в княжих дружинах чи й просто жило на Русі.

Зрештою, про слов’янські племена, по-різному називаючи їх, писали ще автори стародавнього світу, а серед них і «батько історії» — грек Геродот. Усі вони відзначали, що племена ці живуть на тих самих територіях, де ми застаємо слов’ян і в книгах пізніших істориків. Стародавні автори писали, що слов’яни займаються землеробством, що в них дуже багаті землі і розвинені різні ремесла. Тому їм доводиться постійно воювати, захищаючи свої території від всіляких нападників, котрі приходять сюди і з Заходу, і зі Сходу, і з Півночі, і з Півдня. Соха і меч чи бойова сокира завжди стояли в них поряд.

Звістки ж про Русь саме як велику державу з’являються у візантійських хроніках уперше в шостому-восьмому століттях. А згодом вони там займають дедалі більше й більше місця.

Русь, висловлюючись сучасною термінологією, впевнено виходить на міжнародну політичну арену.

Батько Української історії

Він прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятилітнім юнаком і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й батьком української історії. Ще застав тут славетного Феодосія Печерського. Йому пощастило на розмови з велемудрим старцем, і він потім залишив для нащадків світлий образ цього освіченого й чистого чоловіка, який дбав про благо рідної землі і хотів щастя для кожної людини в ній.

Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзвичайно освіченою людиною, добре знався і в давньоруських і в іноземних літописах, які читав в оригіналі. Є версія, що своє відоме «Читання про Бориса й Гліба» (так називається один із його творів про князів, проголошених святими руської церкви) він написав грецькою мовою, оскільки «Читання...» завперш адресувалося читачам Візантії та інших країн християнського світу, де ця мова ши-. роко побутувала.

Нестора часто називають літописцем. Це так, він справді вів літопис. Але правильніше його називати письменником та істориком. І не просто першим професійним істориком Русі, а батьком усієї нашої історії. Він дотримувався літописних форм і хронологічного викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в «Повісті врем’яних літ» (згадаймо, наприклад, історію життя і смерті віщого Олега або розправу княгині Ольги з жителями міста Іскоростеня). Це значно виходить за рамки загальноприйнятих тоді сухувато-ділових літописних сказань. Так конкретизовано й художньо яскраво до Нестора не писав на Русі ніхто.

Серед багатьох людей поширена така думка: Нестор — єдиний автор «Повісті врем’яних літ». Вона помилкова. Нестор звів в одне ціле різні літописи, створені його попередниками, творчо опрацював їх, збагатив своїм літописом, і з-під його невтомного пера вийшла цілісна й тематично завершена книга, яка не тільки дає уявлення про те, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити (і з чого Руська земля такою стала)», а й читається як справді захоплюючий художній твір на теми нашої історії.

Нестор був надзвичайно незалежною в своїх поглядах людиною. І це часто викликало нарікання князів. Відомо, що Володимир Мономах був не-вдоволений деякими місцями його «Повісті...». Він наказав після смерті Нестора переписати й перередагувати окремі місця твору. Відомо, що цей наказ виконав ігумен Києво-Печерської лаври Сильвестр. Потім твір зазнав нових переробок. І це не могло не позначитися негативно на його тексті — подекуди в ньому зникли стрункість і послідовність викладу подій, точність датування, з’явився безсторонній сухуватий переказ.

Нещодавно в ближніх печерах Київської лаври знайдено прах майже дев’ятсот літ тому похованого тут Нестора. Після вивчення черепа історика скульптори виліпили його ймовірний портрет. Високе чоло, аскетичне обличчя ченця, довге волосся, задумливий погляд. А ще раніше його живописний портрет зі своєї уяви написав видатний сучасний історик Михайло Брайчевський. Одягнений у чорну одіж, Нестор з пером у руках застиг перед чистим аркушем. Його губи міцно стиснуті, а у великих очах світиться неспокійна думка про минуле чи про сучасне...

Великі патріоти України

Цьому гетьманові найбільше дісталося від істориків. Ким тільки не називали його! І зрадником російського народу, і зрадником українського народу, і великим злочинцем, і дворушником, і... Зрештою, сам перелік усіх тих ярликів забрав би тут дуже багато місця. Якщо образ Богдана Хмельницького прийнято було змальовувати всуціль світлими барвами, абсолютно зідеалізовано, то образ Івана Мазепи — за принципом контрасту — тільки в тонах темних, похмурих, зловісних. Надто багато всяких ідеологічних спекуляцій у тому, що подавалося нам за історичний портрет українського гетьмана, одного з найвидатніших синів свого часу. Мазепа ніколи не зраджував ні російський народ, ні, тим більш, український. Навпаки, своєму народові хотів він добра і волі і зробив для цього все, що було в його силах.

Цілий ряд Мазепиних попередників не зажив в українського народу слави й популярності; Вони допомагали російським вельможам гнобити простолюдинів рідної землі, заводиkи в себе за взірцем кріпосної Росії панські порядки, закабалюючи селян, й основні свої зусилля витрачали на міжусобиці, боротьбу за владу. Україну тієї пори називають руїною, бо вона вже мало чим була схожа на себе. Нікому було дбати про просвіту й культуру бідніли монастирі, кращі розумові сили її вивозилися в Росію.

Вже в перші роки свого гетьманства Мазепа багато зусиль віддає культурному відродженню краю. Він зарекомендовує себе щедрим меценатом. Відбудовуються і споруджуються — часто за його кошт — церкви й монастирі. І — не тільки у великих містах, а й у селах. Він постійно опікувався Києво-Могилянською академією. При ньому було споруджено один із її великих корпусів. За його гетьманування з’явилися численні школи, шпиталі. Сам Мазепа — один із найосвіченіших людей свого часу, він одержав справді блискучу освіту. — вчився і в Київській академії, і за кордоном. Був людиною набожною, кохався в мистецтві й літературі, сам писав вірші, і деякі з них згодом стали народними піснями. Йому приписується авторство однієї з найкращих народних пісень«Горе тій чайці, горе тій небозі...».

Попервах Мазепа вірою і правдою служить Петру І, хоча й не належить до його слухняних маріонеток, бо за кожної нагоди відстоює українські права. Він заступається перед царем за козацьку старшину, всіма силами противиться, щоб людність України не конвоювали на всякі каторжні роботи (будівництво фортець, риття каналів) до Росії, бо царедворці взяли собі за правило жорстоко експлуатувати цю дармову робочу силу.

1695 року Петро І розпочав війну з Туреччиною і кримськими татарами й мобілізував на неї всі козацькі сили. Козаки не були як слід озброєні, їх погано постачали продовольством; значних втрат зазнавали вони й через бездарні дії російських воєначальників. Але не встигли вони вийти з однієї війни, як почалася інша. Бажаючи вийти до Балтійського моря, «прорубати вікно в Європу» для Росії, цар вступив у боротьбу з Швецією. Всі козацькі сили погнали з України на північ, і вони знову потрапили в ті ж обставини, що й на попередній війні. Загалом батальні події розгорталися для Росії безуспішно. Петро І лютував, часто ставив свої невдачі за провину козакам. На той час у нього вже визріла ідея скасувати на Україні козаччину й увести рекрутчину. Можливо, саме тоді й став визрівати у Мазепи план визволення України з-під ярма російського царату. Але він мусив таїтися з ним, нікому не відкриваючи свої карти. І не тільки тому, що був людиною обережною і далекоглядною. Довкола процвітали щедро заохочувані царатом і Петром І доноси й наклепи, з допомогою яких деякі старшини зводили один з одним рахунки, вимолювали собі нові привілеї, з усіх сил вислужуючись перед російським царем, пнучись у найвірнопідданіші престолу. Будь-який необережний крок міг одразу ж видати Мазепу з головою. Зрештою, 1708 року військовий суддя Кочубей з полковником Іскрою написали Петру І листа, в якому доповідали, що гетьман таємно листується з шведським королем Карлом XII. Мазепу врятувало те, що Петро І не повірив авторам листа й віддав Кочубея з Іскрою на військовий суд України, який і засудив їх до страти.

Отож Мазепа не мав змоги засилати в народ своїх агітаторів із закликом до повстання. Богдан Хмельницький, готуючись до війни з шляхетською Польщею, був у набагато виграшнішому становищі проти нього. Мазепа мусив приховувати свій намір і від свого народу, і від свого найближчого оточення. І саме цим багато що зумовлено в перебігу всіх подальших подій. Усі свої сподівання він пов’язав з Карлом XII, пильно приглядався до його дій, потай радів воєнним успіхам шведського короля.

Історія не лишила нам свідчень про те, як саме домовлялися Карл XII Мазепа, не відомі ніякі подробиці спільного плану дій. Чи вмовлялися вони, що з Польщі й Литви Карл поведе свої війська на Україну, важко про те сказати. Відомо тільки, що попервах шведський король мав іти на Смоленськ, а потім раптово поміняв свої плани й у вересні 1708 року його війська ступили на українські землі. Назустріч йому вирушив з військами російський цар. Мазепі він передав повеління негайно приєднатися до нього, щоб разом перестріти Карла XII. Мазепа зволікав з усіх сил, намагаючись виграти час. Він не знав думки своїх старшин, не відав, що почує від них, розкривши свої плани. І тут уже старшини з власної волі зажадали від нього, щоб не йшов до Петра, а вирушав назустріч Карлу XII для спільної боротьби проти російського царя.

Лишивши в своїй резиденції Батурині сильну залогу, гетьман на чолі авторитетної депутації з найвпливовішої старшини і невеликим військом їде до Карла. На Січ послано гінця із закликом, аби запорожці приєднувалися до шведського короля. На зустрічі Мазепи з Карлом козацька старшина відразу ж виставила свої умови: «Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння».

Мазепа тільки збирався оповістити український народ про свій вчинок, пояснити його і закликати люд боротися проти російських військ, як це вже встиг зробити Петро І, вдавшись до безсоромної брехні й злісних наклепів на гетьмана. Він говорив, що Мазепа буцімто збирається віддати Україну у володіння польської шляхти, що він був прихованим католиком і тепер викорчовуватиме православну віру християнську, скрізь насаджуватиме унію. Петро ж обіцяв усім, хто його підтримає в боротьбі зі шведами, мало не рай небесний. Люд не знав, кому вірити; чимало пішло за російським царем, повіривши його запевненням.

Російські війська підійшли до Батурина й зажадали капітуляції. Але вірний Мазепі гарнізон і міщани категорично відмовилися здати ворогові фортецю. Мужньо утримували її оборонці, відбиваючи атаки нападників. Але знайшовся зрадник, який і допоміг узяти Батурин. Почалася жорстока розправа над його захисниками. Ріки крові потекли вулицями славного Батурина. Люд гетьманської резиденції нещадно вирізано, а місто вщент зруйновано. Воно взагалі перестало існувати.

А Петро вже скликає у Глухові раду старшин, на якій Мазепу заочно позбавляють гетьманського звання й присуджують до страти. Налякані церковники з багатьох амвонів проголошують анафему Мазепі. Налякані жорстокістю російських військ й дезинформовані Петром люди не підтримують свого бунтівливого гетьмана. Тільки Військо Запорозьке йде на з’єднання з Карлом XII і Мазепою. Веде його славний кошовий отаман Кость Гордієнко. Решта ж козацьких військ — у стані Петра, під його пильним наглядом. Карається кожен, на кого падає підозра в співчутті до Мазепи.

Карл XII поспішає на Січ, але раптом надовго спиняється під Полтавою. А в цей час російські частини приходять на Запорожжя, беруть штурмом Січ і руйнують її. Всіх козаків, які потрапили до рук солдатів, порубано. Ті, кому пощастило вціліти, втікають аж до Олешок, що належали татарам, і засновують там нову Січ, яка проіснувала дев’ятнадцять років.

Шведський король разом з Мазепою зазнають під Полтавою тяжкої поразки. Мазепа знаходить прихисток у Туреччині. Вже старий (йому було за сімдесят літ) і хворий Мазепа болісно переживає поразку. Петро І пообіцяв туркам величезну суму грошей — триста тисяч талерів! — за голову Мазепи. Поряд із гетьманом лишилося зовсім вузьке коло відданої йому козацької старшини, з-поміж якої вирізняється генеральний писар Пилип Орлик, котрий після смерті Мазепи, ставши наказним гетьманом, віддасть усі свої сили боротьбі за визволення України від царського самодержавства. Мазепине життя згасає. Його віддані сподвижники поховали гетьмана на Дунаї, не в багатостраждальну українську землю, яку він хотів бачити вільною.

Іван Мазепа — справді героїчна й одна з найзначніших постатей серед усього українського гетьманства. І не осуду й ганьби, а глибокої шани нащадків заслуговує він.